Дмитро Горєвой — журналіст, магістр релігієзнавства
Нацизм та релігія
Російські ЗМІ намагаються подати як сенсацію інформацію, що керівництво Рейхскомісаріату «Україна» підтримувало православну церкву. Хоча для професійної спільноти – істориків та релігієзнавців це давно не новина. Насправді політика Третього Рейху щодо релігії відрізнялася від радянської. Якщо останні намагалися її повністю знищити, то перші навчилися її використовувати. Цю ж тактику пізніше перейняв і СРСР, але це нижче.
Так от сама ідеологія німецького фашизму має дуже багато релігійних, я б навіть сказав містичного коріння. Багато видатних діячів Рейху, такі як, наприклад, Рудольф Гесс чи Ганс Франк, перебували у таємному суспільстві Тулі, члени якого захоплювалися вивченням німецької давнини, поділяли антропософські і езотеричні погляди щодо нібито особливих умінь і магічних навичок представників арійської раси.
Нацисти офіційно підтримували протестантську лютеранську церкву. Однак підтримували за умови надавати їм лояльність. Та й, будемо чесні, серед німецьких лютеран було чимало тих, для кого національне було важливіше за християнське. Причому не лише в політичному, а й у доктринальному значенні. Приміром, прорейхівський рух «Німецькі християни» підтримував расові ідеї НСДАП у теорії, а й у практиці. Так, вони закликали відмовитися від «єврейського» Старого Завіту, наголошували на тому, що Ісуса Христа розіп’яли саме євреї, а також намагалися обмежити у служінні пасторів єврейського походження. Рух навіть встиг переформатувати структуру Євангелічної церкви Німеччини, створивши замість дезінтегрованої по федеральних землях автономістської структури повністю централізовану організацію Reichskirche – тобто. Імперська Церква. Після сумнозвісного «Коричневого Собору» у вересні 1933 р. цю церкву очолив єпископ Людвіг Мюллер. Після поразки Німеччини у Другій Світовій війні Мюллер наклав на себе руки.
Фото: Others
Хоча задля справедливості слід зазначити, що були й інші представники протестантизму, які не поділяли нацистських ідей. Ті, хто не підтримував НСДАП, змушені були піти в опозицію «Німецьким християнам» та створили так звану «Сповідуючу церкву», членами якої були такі всесвітньо відомі богослови, як Карл Барт чи Дітріх Бонхеффер.
Ще складнішими були стосунки нацистів із католиками. Католицизм є другою за чисельністю конфесією в Німеччині, але, на відміну від протестантів, максимально централізований, та й, до того ж, має безпосереднє підпорядкування іноземній державі – Ватикану. І якщо папа Пій ХІ в 1937 р. опублікував енцикліку «Mit brennender Sorge», в якій жорстко критикував керівництво Рейху і заявив, що християнство несумісне з нацистською ідеєю, то вже наступний понтифік – папа Пій ХІІ був досить стриманий у публічній риториці та займав позицію. Історики досі не мають однозначної думки щодо його позиції щодо Третього Рейху. Хоча, звичайно ж, Католицька церква загалом дуже постраждала від нацизму (насамперед поляки), а також масово рятувала євреїв від переслідувань (взяти хоча б кейс греко-католицького митрополита Андрія Шептицького).
Нацисти та православ’я
Православну церкву НСДАП розглядало лише як елемент впливу проти радянського керівництва. Тридцяті роки ХХ століття – це лише друге десятиліття правління комуністів, за тодішніми мірками інформатизації суспільства, це досить невеликий період, і ще багато хто пам’ятав царські порядки. Нацисти розуміли, що, давши хоча б ковток свободи Церкви, вони здобудуть довіру і підтримку у боротьбі з порадами, адже про найстрашніші звірства та концентраційні табори багато хто тоді ще навіть не здогадувався.
НСДАП розпочала з підтримки російської еміграції, яка після громадянської війни опинилася на території Веймарської республіки. Йдеться про РПЦЗ. Нацисти надали православним статус корпорації публічного права, що раніше було доступно лише лютеранам та католикам, відреставрували два десятки храмів, а також проспонсували будівництво кафедрального собору у Берліні. Все це отримала Німецька єпархія РПЦЗ на чолі з митрополитом Анастасієм Грибановським. А ось інша структура – Західноєвропейський екзархат російських парафій, навпаки, втратив частину свого майна в Німеччині.
Грибановський писав: « У той час коли Православна Церква на нашій Батьківщині зазнає безпрецедентних переслідувань, нас особливо зворушує увагу Німецького уряду і ваше особисто, пробуджує в нас почуття глибокої подяки німецькому народу та його славному вождю Адольфу Гітлеру і спонукає нас до серця. і про Божествену допомогу у всіх їхніх справах ».
Німці активно підтримували не лише автокефальні устремління церкви в Україні, а й у Білорусі та Балтії. Їм, звичайно ж, було вигідно розподіл православних, але це ніяк не означало, що український автокефальний рух – породження нацистів. Першу спробу створення Української Автокефальної Православної Церкви було здійснено ще 1919 року, а Фанар визнав незаконною церковну владу Москви над Києвом ще 1924 р. у тексті Томоса Польської Церкви .
НСДАП активно сприяли просуванню Псковської місії – церковному відродженню на теренах, які Рейх відбив у СРСР. Причому німці не лише легалізували релігійне життя, а й активно це висвітлювали у газетах. Фактично, це була позитивна пропаганда, спрямована на радянських громадян – мовляв, дивіться, ми, на відміну від комуністів, не забороняємо вам вірити в Бога, переходьте на наш бік. До речі, до очорнення Рад нацисти штучно прикладали антисемітські гасла, мовляв, КПРС створили євреї для поневолення російського народу.
Уроки для СРСР
Радянська влада винесла уроки і ще під час війни відмовилася від планів повної ліквідації релігії. Сталін на відомій зустрічі з митрополитами 1943 р. офіційно дозволив діяльність церкви в СРСР і дав вказівку перейменувати її з Всеросійською на Російську. Саме тоді було закладено імпульс для використання спецслужбами релігії. Було створено новий орган – Раду у справах РПЦ, пізніше переформатовану на Раду у справах релігій. Його головою поставили не цивільного, а професійного чекіста генерал-майора держбезпеки Георгія Карпова.
Фото: Others
СРСР почав використовувати церкву у своїх цілях і для досягнення політичних інтересів, причому ця інструменталізація стосувалася не тільки СРСР, а й, як мінімум, країн Варшавського договору. У нульові роки в Росії було підготовлено два томи документів під назвою «Влада і Церква у Східній Європі», якими видно, як СРСР використовував релігію у своїх цілях. Нову порцію документів радянського періоду було розсекречено Службою безпеки України після Революції гідності та початку російсько-української війни.
Війна компроматів та наративів
Однак Руській Православній Церкві не варто надто активно педалювати тему підтримки нацистами проекту української автокефалії. Адже зайшовши так далеко, можна легко вийти на самих себе. Наприклад, на того ж митрополита Анастасія Грибановського, першоієрарха РПЦЗ, з якою РПЦ об’єдналася 2008-го за особистого сприяння Володимира Путіна. Звичайно ж, ніхто не ревізував діяльність Грибановського, а значить і частину сучасної РПЦ підтримували нацисти.
Позиційна війна Москви та Києва на історичному фронті буде ще дуже довгою. На кону не стільки конкретні факти співпраці церкви і держави, чи то Третій Рейх чи СРСР, а й космогонічна битва за фундамент власного буття – за історичний метанарратив, за міф про походження нації. На боці Києва історичні факти, а у Москви в арсеналі відточена віками пропаганда. І зовсім не очевидно, хто переможе у вік постправди та фактчекінгу
Джерело: trtrussian.com