Опубліковано протокол засідання Архієрейського собору УАПЦ від 9 липня 2015 року щодо об’єднання з УПЦ КП. Перша реакція – бажання прокоментувати у чорно-білій гамі. Або «все пропало, знову зрада!», або «ну й слава Богу, недовго мучилася старенька у високовольтних дротах».
Але йдеться не про пересічну подію. Он Всеправославний Собор готується скільки? Понад 50 років. А віз і нині там, і не факт, що 2016 року все станеться. Але ж ніхто при чергових непорозуміннях не кричить «все пропало! кінець усім святим та православ’ю!». Сідають знову працювати. Тож фактор часу тут вторинний. Швидше, сім разів відміряй – один відріж. Мірятимемо склянкою. Так, тим самим, що наполовину порожній чи наполовину сповнений залежно від місця сидіння. А якщо сісти десь посередині? Виходить приблизно таке.
Склянка наполовину порожня
УАПЦ вимагає злити обидві назви в одну, щоб на виході об’єднана Церква називалася УАПЦ КП. А якщо такої назви не хочуть у Київському Патріархаті, то «у цьому випадку проведення об’єднавчого Собору УАПЦ та УПЦ КП не має сенсу». Для УАПЦ чомусь життєво важливо – злити разом в одну невимовну абревіатуру два бренди, за якими тягнеться шлейф взаємної багаторічної конкуренції та відокремленості один від одного. Адже за 23 роки за назвою кожної православної юрисдикції закріпилася своя самоідентифікація, яка критично спрацьовує як маркер «свій – чужий», «ми – вони». Запитання: навіщо це перетягувати до об’єднаної Церкви? Невже незрозуміло, що якщо Церква одна на всіх, то й самоідентифікація має бути спільною? І помінятися має не лише УАПЦ, а й УПЦ КП.
Але тут можуть заперечити: пардон, УАПЦ має свою історію, незрівнянну з історією УПЦ КП. І ця історія включає роки гонінь і сонм мучеників, які постраждали за віру в роки богоборчої радянської влади. УАПЦ нинішня – спадкоємиця тієї Церкви-мучениці, яка дала українському православ’ю Василя Липковського, чиїх віруючих садили у в’язниці більшовики.
А що може зробити Київський Патріархат? Так, і справді: а що? Виникнув шляхом злиття частини УПЦ МП та УАПЦ у 1992 році – які мученики? Чистий новороб, історія з нуля. У православній традиції, яка благоговіє перед стародавніми брендами, – це привід для повного ігнорування. Але тут треба визнати, що позиція Київського Патріархату виглядає чесніше (навіть якщо це був банальний недогляд). Не спекулювали на мучениках ні РПЦ, ні УАПЦ, записуючи їх собі в актив. Їх шанують, їхній подвиг пам’ятають. Але робити собі піар на їхніх кістках не стали. Адже за будь-яке порожнє слово треба давати відповідь своїм власним життям.
Чому видно, що нинішня УАПЦ є спадкоємицею тієї самої Церкви-мучениці? По поїздках покійного Предстоятеля до Москви? Поки що це виглядає не спадкоємством, а саморекламою, схожою на рекламу того ж «російського світу», який весь складається з посилань на якусь минулу велич і міфи, пов’язані з цією величчю. Це, звичайно, старий прийом. На зверненні до давно минулих історичних подій ґрунтується вся традиційна православна педагогіка. Але в цьому часто таїться пастка, в яку були спіймані криловські гуси, що пишалися своїми предками, які врятували Рим. Так, ваші попередники були гідними людьми. Вони своїм життям витягували з небуття українське православ’я. А що для цього ви зробили?
Ідемо далі. Незгода із квотами на об’єднавчому Соборі. Нічого незвичайного в цій незгоді немає. Планувалося об’єднувати структури із великою різницею у габаритах. Тому має бути запропонований такий механізм голосування, коли рішення були б схвалені повнотою кожної Церкви. І зрозуміло, що всередині кожної Церкви цей механізм може бути різним. Є ваги аптекарські, а є ваги кранові – дивлячись, що зважувати. Головне, що має вийти на виході. Запропонований принцип «50/50» («на основі рівності делегатів двох Церков») виглядає доречно тоді, коли сторони кількісно рівноцінні не умовно, а фактично. У випадку з УАПЦ та УПЦ КП це означало б, що голос одного єпископа УАПЦ «коштує» чотирьох голосів єпископату УПЦ КП. У чому тоді рівність делегатів? У цьому випадку практичніше використовувати принцип «1:1», коли рішення приймають не окремі єпископи, а суб’єкти об’єднавчого процесу. Відповідно, єпископи від УАПЦ на об’єднавчому Соборі представлятимуть свою Церкву адекватною пропорцією, а не свій особистий голос. І десяток голосів проти, але від однієї юрисдикції означає зрив всього процесу. Навіть якщо ці голоси – у меншості.
До речі, запропонувати адекватну заміну прямого подушного голосування складнішим механізмом – клопіт саме УАПЦ як незадоволеної сторони. Не можете самі – зверніться до чужих напрацювань. Візьмемо знову ж таки підготовку до Всеправославного Собору, в ході якої ухвалили рішення на користь загального консенсусу, а не простої більшості. Одна Церква є одним голосом. І так, виходить, що теоретично якась мікроскопічна Албанська Церква може накласти вето на будь-яке важливе рішення всього Собору. Але це нікого не бентежить, бо всі важливі рішення вже на той час мають пройти внутрішньоцерковну рецепцію кожним колективним учасником собору та оформлені документально. Далі відбувається, власне кажучи, церемоніальний акт голосування.
Наступна умова УАПЦ: переведення комісії УАПЦ щодо об’єднання у тристоронній формат (із залученням УПЦ МП). Це перетворює об’єднавчі переговори в конвульсії лебедя, рака та щуки. УПЦ МП абсолютно до таких переговорів на серйозному рівні не готова, скоріше там налаштовані тягнути свою лямку «канонічного п’ятого колеса в возі» до кінця. Якщо в УАПЦ хочуть стати шостим колесом, то не питання. Але історія зазвичай відкидає на своє узбіччя всі бутафорські елементи. Усі розуміють, що позиції об’єднаної автокефальної Церкви в переговорах і з УПЦ МП, і з Вселенським Патріархатом будуть набагато міцнішими і переконливішими, ніж дві паралельні невизнані автокефалії поодинці. Питання: на чиєму боці усвідомлено чи несвідомо грає УАПЦ?
Зрештою, остання вимога взагалі є курйозною: у виборах Предстоятеля об’єднаної автокефальної Церкви беруть участь усі архієреї. Що, всі півсотні людей? Навіть без праймеріз? Вибори нового глави Церкви фактично перетворюються на млявий конклав.
Склянка наполовину повна
Із позитивного – твердження, що після проведених зборів ВСІ священнослужителі УАПЦ висловилися за об’єднання з УПЦ КП. Це означає, що навіть у разі перенесення об’єднавчого Собору на пізніший термін всередині УАПЦ існує відкладений попит на об’єднання, який рано чи пізно треба буде задовольняти. А якщо залишити все як є, то станеться те саме горезвісне «приєднання». Крапля по краплі, парафія за парафією УАПЦ, залишивши за бортом і свій імідж Церкви-Мучениці, і свої образи, перетече в УПЦ КП. Ой, це вже знову склянка, яка наполовину порожня.
Ось так і переливаємо вміст із порожнього в порожнє. Як то кажуть, хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – виправдання. Важко сказати, що стоїть за таким демонстративним демаршем УАПЦ, який продовжує запевняти, що переговори не закінчені. Сподіватимемося, що там немає інших банальних причин. І третіх сторін, зацікавлених у тому, щоб контрольований церковний хаос в Україні зберігався якнайдовше.
Джерело: risu.ua