Нещодавно православна спільнота сколихнула досить пряме та відверте інтерв’ю опального та опозиційного диякона РПЦ Андрія Кураєва, де він, серед іншого, говорить про необхідність примусового дарування автокефалії УПЦ.
Мовляв, РПЦ слід поквапитися і добровільно позбавитися українського активу, який стрімко перетворюється на репутаційний пасив, для утримання якого у своїй сфері впливу доводиться приносити невиправдані жертви. При цьому поспіх пояснюється різними резонами. Чи так це неймовірно і неможливо, як може здатися з боку, особливо після стількох років внутрішніх хитань як в УПЦ, так і в РПЦ? За часів, коли політична карта перекроюється за забаганням політтехнологів та реконструкторів, можливо все. Але озвучені протодияконом аргументи, як і все, що має лейбл «Зроблено в РПЦ», потребують коментарів.
По-перше, це незмінна звичка РПЦ виходити сухою із води незалежно від того, скільки до того було «накосячено». Загроза вигнання МП з України з ганьбою не без допомоги Константинопольського патріархату через 23 роки після, здавалося б, тріумфу «операції з утримання УПЦ» стала відчуватися бюрократією РПЦ дуже болісно. Це не вписується в останній російський тренд «церкви-переможниці» як невід’ємного додатку до «країни-переможниці». Моспатріархія, за всієї її політики замкнути на себе всі контакти та рішення УПЦ, виявилася абсолютно безпорадною в українській ситуації, заодно зв’язавши по руках та ногах УПЦ, та ще й примотавши до її ніг цар-камінь. Більше того, тактика «верхів» РПЦ на підтримку української цілісності на словах та майже повна свобода дій протилежного характеру «знизу» крок за кроком загрожує фрагментацією самої РПЦ. Рано чи пізно це призведе до найпотужнішої внутрішньої суперечності, коли найрадикальніші прихильники знищення України всередині РПЦ забудуться настільки, що не побояться вступити в організований конфлікт зі своїм «недостатньо принциповим» священноначалієм. Більше того, ці радикали готові взяти на себе роль своєрідних «церковних загороджувальних загонів», що не дозволяють священноначалію давати слабину і скочуватися в «компрадорську миротворчість». Занадто багато в цій війні було поставлено на кін. У нинішній Росії немає слова страшніше, аніж «зрадник». У церковному контексті додаток до священнослужителя епітету «зрадник» виправдовує будь-яку канонічну непокору.
Першою ластівкою можна вважати досить грубу реакцію дуже православного громадянина Кирила Фролова на інтерв’ю митрополита Єкатеринбурзького та Верхотурського Кирила, в якому єпископ закликав священство та мирян припинити агресивну риторику щодо України та не підливати олії у вогонь. Це той самий архієрей, який відправив у заборону священика, котрий благословив уральських «добровольців» на святу справу – «бити фашистську мерзоту». Дай Бог владиці Кирилу здоров’я у прямому значенні цього слова. Тим більше, що більшість із «благословених» ополченців уже повернулися додому з негативними відгуками про цю «священну війну».
Розуміючи, що без російської олії український вогонь має всі шанси на згасання, пан Фролов заявив, що митрополит таким чином «завдав ніж у спину Новоросії» (вибачте, так оригіналі). А ще через деякий час пан Фролов став скаржитися на те, що ще одному дуже православному громадянину та прихильнику Новоросії – диякону Орловської єпархії почали надходити погрози заборони у служінні за надто бурхливу діяльність в українському напрямі. І таких проломів у стрункій картині «антифашистського православ’я» стає дедалі більше, особливо на тлі відвертого зливу тієї самої Новоросії, у якої, як відомо, безодня сакральних смислів. Необхідність одночасно молитися за мир в Україні та підтримувати проросійських бойовиків призводить до найсильнішого когнітивного дисонансу. У подібних обставинах Україну дешевше відпустити на вільні хліби: ризики від утримання стають значно більшими від вигод від єдності. І о.Андрій Кураєв це чудово розуміє лише тому, що шапкозакидування ніколи не було його слабким місцем.
По-друге, ініціатива РПЦ у питанні української автокефалії манить можливістю виторгувати серйозний набір «печеньок». Головним чином, це є цілковита лояльність єпископату новоявленої УПЦ без МП. Лояльність саме до МП. Красива багатоходівка під назвою «піти, щоб залишитися». «Контрольованою» автокефалією УПЦ передбачається вибити ґрунт з-під ніг усіх бриклих православних віруючих, які за жодних обставин не бажають бути під омофором РПЦ. Чи не хочете в УПЦ МП? Ось вам ваша автокефальна УПЦ. Власне, це все. До об’єднання українського православ’я на умовах Москви ця багатоходівка не призведе – тому що якісно це не змінить промосковськість УПЦ (а то й посилить її). Хоча о.Андрій і вважає, що українці будуть згодні на будь-яку канонічну альтернативу, яка не дозволить їм бути ізгоями у православному світі. Навряд чи варто так лінійно думати про українців, їхній менталітет та українське православ’я. УПЦ, що механічно отримала автокефалію, втратить усі мотивації до коректного інкорпорування «братів і сестер, які тимчасово перебувають поза церковним спілкуванням» (а це не лише миряни та священики, а й єпископат). Знову переможе формула «хочете об’єднуватися – повертайтеся всі до Церкви як окремі звичайні миряни, а не як церковні організації, що будь-коли існували, зі своєю ієрархією».
Відповідно, УПЦ не матиме жодних стимулів змінюватися зсередини. Зрештою, через участь у гібридній війні в Україні в УПЦ критично низький рівень довіри суспільства, щоб бути ініціатором і модератором об’єднання під своїм крилом. Це означає, що всім неканонічним віруючим під час переходу до промосковської автокефальної УПЦ доведеться прийняти всі її «цінності», негаразди та псевдоправославні течії альтернативно обдарованих віруючих. Чи треба пояснювати, що Моспатріархія знайде аргументи, щоб ці навколоправославні таланти не вимагали для себе утворення екзархату РПЦ в Україні, а залишалися п’ятою колоною в автокефальній УПЦ як гаранти її ментальної відданості Матері-Церкві? Надання низці парафій статусу ставропігійних посилить ефект. Причому, швидше за все, РПЦ як ставропігія може вимагати всі лаври України з відповідним юридичним статусом майна згідно зі статутом РПЦ. Це буде дзеркальним відображенням політичного цугцвангу на Донеччині. УПЦ матиме свій Донбас без шансів на його виживання. Відмова від шантажу «розколом» на УПЦ та екзархат РПЦ буде подана як величезна послуга щодо УПЦ і зробить її на віки вічні заручником почуття провини перед ревнителями, які наступили собі на горло і не стали «розривати нешвенний хітон Христів». І якщо три якихось єпископи знову захочуть дуже нетривіальним способом висловити свій протест проти «міжусобної брані в Україні» – обуреним православним українцям уже не буде куди тікати. Владі ж вигідніше не втручатися у ситуацію.
До речі, про тих трьох єпископів, які не встали. Місце сидіння тут дуже важливе. Зазвичай протестують під вікнами в осіб, які зазнають суспільної обструкції. Якщо місцем протесту було обрано Верховну Раду України, то протестувальники вважають саме Україну винною у розпалюванні та підтримці війни на Донбасі. І ці єпископи нікуди з автокефальної УПЦ не подінуться. Вони продовжуватимуть здійснювати свої «подвиги сповідництва в лігві ворога». І на їхню думку вже не буде жодних механізмів впливу. І жодні три інших єпископа, які виступають із підтримкою України, АТО, її воїнів, не зможуть компенсувати перший демарш. Як наслідок – катастрофічна втрата довіри суспільства до церкви загалом. УПЦ стане автокефальною та навіть в ідеалі єдиною. Але храми будуть пустіти з кожним роком.
Третя печенька, яку може спробувати виторгувати Моспатріархія через автокефалію УПЦ – це створення повноцінної антигрецької коаліції з розколом власне грецької. Заради цього РПЦ може піти навіть на лобіювання для УПЦ пристойного місця у диптиху. Не будемо тут моралізувати на тему «як погано робити такі владолюбні комплоти». Моспатріархія, що невиліковно хворіє на російське месіанство, давно не стримує свої геополітичні амбіції моральними рамками.
Зрештою, у РПЦ можуть покласти надію на те, що Вселенська патріархія щодо автокефальної УПЦ надійде аналогічно як із Православною Церквою в Америці. Тобто – не визнає її автокефалію. Для УПЦ це може призвести до дурного становища «солом’яної вдови» – і не вільна, і не чиясь. Проблеми українського розколу такий статус не вирішує, навіть заганяє у глухий кут з подальшим ієрархічним та управлінським хаосом. Хоча формально ситуація в США та Україні різна, але причини для канонічної впертості у Константинополя все ж таки є. Адже патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що однією із ключових передумов для створення та визнання єдиної помісної церкви в Україні є досягнення принципового внутрішнього консенсусу між православними віруючими.
Як бачимо, для Моспатріархії у такому «шляхетному жесті» набагато більше плюсів, а для українського православ’я, яке зараз намагається впоратися з непростими викликами та змусити себе до внутрішнього діалогу, – значно більше мінусів. Шанси, що Моспатріархія намагатиметься реанімувати УПЦ таким чином – 50/50. Для цього їй доведеться наступити в чомусь на горло власній пісні і переглянути так трепетно культивоване поняття церковної єдності, яке нібито неможливе поза єдністю адміністративною.
Чи на це піде сама УПЦ, яка МП? Теж 50/50. Як показало життя, її єпископат насилу орієнтується в будь-яких реаліях, що виникають за стінами його затишного світу. Готовність до прийняття адекватних рішень щодо управління Церквою в такий непростий час вкрай низька, а звалити всю провину за провали на РПЦ уже не вдасться. Відповідно, і до відповідальності за налагодження якісних відносин як з народом України, так і з державою, а також за вирішення проблеми поділу православ’я в Україні на євангельських засадах єпископат УПЦ не рветься. Вже накатаний маршрут гастролей міжнародними інстанціями з програмою «Церква-мучениця», від якого відмовитися дуже непросто. Про стратегію існування УПЦ ніхто не думає, крім зневірених одинаків, які справедливо називають голосом кричущого в пустелі. Отже, якщо Моспатріархія і вирішить, що доцільніше УПЦ автокефалізувати, з боку УПЦ це буде скоріше «актом послуху», ніж внутрішньо вистражданим та узгодженим рішенням. Отже, послух буде затребуваний не тільки в момент «відпочкування», а й у наступний час. Це якщо говорити про єпископат. Що ж до тих, кого прийнято називати народом Божим, то вони, звичайно, у перший момент прийняли б таку автокефалію з великими надіями та наснагою, рік за роком поступово втрачаючи весь ентузіазм, що спалахнув. Нинішня УПЦ КП, безперечно, залишиться, але матиме настільки слабкі канонічні позиції, що відлякає новоспечених автокефалів, незадоволених «тим самим виглядом, тільки збоку» своєї старої нової церкви. З цих же міркувань (повна дискредитація переходів до КП з автокефальної УПЦ у разі конфліктів зі своїм священноначаллям) кліру УПЦ немає сенсу підтримувати московську автокефалію.
Що ж у сухому залишку? Сумний висновок: ситуація настільки перезріла і забродила, що найкраще зберегти статус кво. Що вийде з цього винограду – вино чи оцет – побачимо з часом.
Джерело: risu.ua