Отже, Рубікон перейдено. Цієї весни Росія втратила право називатися православною державою навіть номінально.
Після сорокаденного посту (горезвісні 23 роки «приниженості і розчленування») їй були запропоновані дві прості речі: здатність перетворювати камені на хліб (всупереч заповіді «працюй в поті чола свого») і влада над усіма царствами, які можна побачити з високої гори, і перейняти славу їх. Ту славу, зрозуміло, яка спочатку належить стороні, що пропонує. Для отримання цієї слави не потрібно нічого: ні вчитися, ні працювати, ні заробляти авторитет. Потрібно просто вклонитися. І Росія прийняла привабливу пропозицію. Тим більше що їй це не вперше: в активі Росії вже є і слава Орди, і слава нацистської Німеччини.
У світлі цього цікава роль глави РПЦ Патріарха Кирила. Вже практично всім зрозуміло, що ця людина, яка волею долі зійшла на патріарший престол, обділена навіть натяком на щось духовне. По суті, його роль у всьому спектаклі, розв’язку (?) якого ми спостерігаємо в останні дні, зводилася до одного моторошного завдання: бути для тих, хто йому довіряє, таким собі козлом-провокатором, який повинен привести на бійню максимально більшу кількість овець, а сам у найбільш трагічний момент просто сховатися в дбайливо прочинену хвіртку. Зрозуміло, що до Києва ця людина зможе приїхати тільки в одному випадку – з танковим ескортом. Тільки це зможе забезпечити їй безпеку. Але не повагу і не покірність. Не засудити грабіж сусідньої, «братської» країни у Великий піст, коли всі християни намагаються максимально приборкати свої пристрасті, міг або цинік, або негідник, або вигодонабувач. За великим рахунком, Патріарх Кирил для більшості українців перетворився з сакральної фігури на таку собі матрьошку – єдиний автентичний товар, створений Росією, який все ще викликає інтерес на найрізноманітніших науково-технічних виставках. Але всі до останнього вірили, що всередині цієї матрьошки щось пристойне – або мудрість, або талант антикризового менеджера, або працьовитість, або щось ще. Але ніхто не розраховував, що при відкритті з цієї невинної іграшки вирветься такий холоднокровний цинізм. Після всіх богословських дискусій про благодатність-безблагодатність ця людина показала нам приклад, від чого можна починати відлік. Такий собі «абсолютний нуль температури» сучасного інституційного православ’я (давайте вже не будемо турбувати прах Олександра Борджіа). І тепер православні України завмерли в очікуванні: в якості кого Патріарх Кирил буде прийнятий у світовому православ’ї? Як брата у Христі? Тоді всьому світовому православ’ю потрібно гармонізувати своє віросповідання з віросповіданням чорносотенного розливу, декларованим на словах і на ділі цією людиною. Загалом, досягнення російського православ’я (як і світового) закреслені великим жирним перевернутим хрестом. Тільки груба сила, тільки ненависть, тільки помста, тільки тваринний страх, тільки хардкор! Будь-які проповіді про аскетизм, приборкання пристрастей, любов і терпіння до ближнього (не кажучи про взаємодопомогу і носіння тягаря один одного) з вуст Патріарха Кирила виглядають відвертим тролінгом. Витонченим знущанням ґвалтівника, який маніпулює Писанням тільки для того, щоб у нього були повністю розв’язані руки для насильства. Канони, твори святих отців, Євангеліє – весь непростий аскетичний досвід попередніх поколінь можна просто спалити.
Але є й позитивні моменти. На наших очах російське керівництво за мовчазною згодою однойменної Церкви своїми руками руйнує ряд основоположних для доктрини «Руського світу» міфів. По-перше, це нав’язливий у всіх сенсах апокриф «Росія, Україна, Білорусь – це і є Свята Русь. Як не можна розділити Трійцю, так не можна розділити Святу Русь». Нарешті відносини всередині цієї «земної Трійці» нам явлені у всій красі, і до Фрейда не ходи. Мабуть, антропоморфно-географічна богословська свідомість офіційних речників РПЦ не бачить нічого дивного в тому, що одна іпостась Трійці з любові може напасти на другу і забрати собі її частину. А то й зовсім злити всі особи в одну. І якщо вже самі перші спікери РПЦ політичні категорії пояснюють богословськими визначеннями, то можна зробити висновок, що їхня догматика коливається десь між монархіанством і монтанізмом. Але класичним православ’ям там і не пахне.
Другий міф, гостру стадію руйнування якого ми спостерігаємо, — це переконання в тому, що Церква, яка розкинула свою юрисдикцію на кілька держав, може бути сильною інституцією, здатною утримати ці «підшефні» держави від розриву відносин, війни і взаємного геноциду. Наприклад, у пастку «підтримки своїх» потрапила Грузинська Православна Церква. В результаті — етнічна ненависть між народами в «зоні пастирської відповідальності» ГПЦ, відторгнення частини територій Грузії і, як наслідок, подальша неможливість у найближчій перспективі хоч якогось відновлення юрисдикції цієї Церкви над Абхазією і Південною Осетією. РПЦ не склала іспит на здатність стати реальною силою гасіння конфлікту всередині України, майже відкрито давши повний карт-бланш керівництву Росії на будь-яке беззаконня на території сусідньої держави. При цьому, що кумедно, РПЦ пропонує не викреслювати «єдність віри і братерство людей, що вийшли з єдиної хрещальної купелі», «що б не відбувалося у сфері міждержавних відносин, як би не розвивалося політичне протистояння» (заява Священного Синоду Російської Православної Церкви від 19.03.2014 р.). Загалом, це не новий поворот у християнстві – єдність віри і збереження братських відносин між жертвами і катами, де Церква на боці катів. Так-так, «б’є – значить любить».
Таке враження, що навіть «симетрична реакція» у вигляді можливих гонінь на вірних чад РПЦ в Україні не бентежить її главу. Якщо що, оголосимо новомучениками, які постраждали від рук кровожерливих бандерівців. Тобто, кминуті на амбразури ченці, які потрапили під гарячу руку, можуть принести приємні духовні дивіденди. Ну, це якщо не вдасться танками позбавити Україну від «зрадників, бандерівців і бандитів». Останніх, мабуть, набереться кілька десятків мільйонів. Доведеться дуже постаратися новим Торквемадам. Загалом, побільше жертв, хороших і різних! Вся відповідальність за можливий розкол Церкви покладається не на нападників, а на тих, хто захищається: будь-який опір цій Церкві засуджений. Головне – нападників назвати миротворцями. Хоча у кого у кого, а у РПЦ величезний досвід участі у війнах, і тема священного обов’язку захищати Вітчизну від нападу ворога знайшла відображення і в богослужбових текстах, і в святцях, і в проповідях.
До речі, маленький штрих. Абсолютно не засуджуючи варварський спосіб відторгнення Криму від України – чужої території, визнаної всією світовою спільнотою, РПЦ при цьому дуже турбується про збереження свого майна на території пограбованої, приниженої і оббріханої «братської» країни (однієї з «іпостасей» геополітичної «трійці», нагадаю). Це дуже символічно – педантично стежити, щоб кров страченого не забризкала чоботи ката.
У цьому контексті не позаздриш митрополиту Онуфрію (Березовському), який нещодавно обраний місцеблюстителем митрополичого престолу УПЦ МП. Він перебуває в дуже складному становищі: на його плечі лягла важка ноша відповідальності за довірену йому Церкву, яка сьогодні в очах мільйонів людей здобула лаври ідеологічної пособниці загарбників, маніпулятора релігійною свідомістю віруючих і «п’ятої колони». Зрозуміло, що проводити політику «все для всіх», як це було за митрополита Володимира, УПЦ вже не може. Тому що «Аннушка вже розлила масло»: глава держави, де знаходиться «центральний офіс» УПЦ, запустив механізм під назвою «націонал-зрадники». А значить, не варто сподіватися, що в одній Церкві і далі будуть смиренно уживатися «автокефалісти» і «русміровці», «патріоти» України і Росії. Тим більше, що Україна не має своєї «легкозасвоюваної» месіанської ідеї, яку з відчаю придумала собі Росія. І не треба довго шукати, хто саме в УПЦ при незмінності курсу буде оголошений «зрадником», якому просто запропонують «очистити приміщення». Дай Бог, щоб хоч до інквізиції не дійшло.
І від дійсності вже не можна закритися в келії. Не бачити, як одні православні виганяють зі своїх будинків інших, які розмовляють «бидломовою», як дітям у школі влаштовують цькування однокласники за підбурюванням вчителів, як сусіди, з якими пліч-о-пліч мирно жили багато років, раптом в якомусь незрозумілому демонічному запалі погрожують найрізноманітнішими карами тим, хто не вийшов родоводом… І найболючіше – це усвідомити, що такі близькі серцю російські святі і старці служать прикриттям цинічної політики РПЦ, як живий щит з жінок і дітей прикриває російську армію. Крізь овечу шкуру весь час проглядається вовчий оскал, і тільки дуже прониклива і мудра людина не обдуриться на імітацію. Митрополиту (або тому, хто займе Київський престол) доведеться вибирати: або очолити новий хрестовий похід проти зрадників, або відмовитися з найнепередбачуванішими наслідками. А в тому, що церемонитися не будуть – сумнівів вже немає. Важкий вибір. Але цілком євангельський.
А для того, щоб зробити вибір, потрібно побачити всі причинно-наслідкові зв’язки. На думку частини суспільства, сталося, висловлюючись медичною термінологією, зараження якимось вірусом з одночасним насильницьким прийомом імунодепресантів. Інкубаційний період тривав 3 роки, і до якогось часу організм реагував на збої в стані як на звичайну застуду. Поки нарешті не стало зрозуміло, що по черзі почали відмовляти всі органи. І, щоб вижити, було необхідно провести повне переливання крові. Однак для Росії було дуже важливо представити український інституційний протест виключно як наслідок примітивної русо- (україно-) фобії з метою узурпації влади, перевівши його таким чином у громадянську війну. Адже чим примітивніші пристрасті і мотиви, тим легше ними керувати ззовні. І, здається, цю карту нацьковування і підбурювання, збуджуючи в раніше поміркованих людях найнижчі тваринні інстинкти, які вже не вгамувати ніякими релігійними припарками, ще не раз будуть розігрувати. Те, що найлегше це вдалося зробити з жителями південного сходу і Криму, дає багато поживи для роздумів про те, чи впоралася Православна Церква зі своєю місією, чи не обійшлася декоративними жестами, які створюють тільки видимість благочестя, але не змінюють людей зсередини. І тут вже ніякими посиланнями на канонічність як умову, достатню для самозамилування, не обійдешся. До питання можливого об’єднання українського православ’я УПЦ повинна підходити не з позиції єдиного правого і легітимного учасника. А з усвідомленням своєї відповідальності і, не побоюючись цього слова, провини за той непоправний збиток, який за її безпосередньої участі було завдано Україні. Те, за що на початку 90-х так запекло боролися – єдність Російської Церкви і духовне підпорядкування Москві, сьогодні здетонувало найстрашнішим чином. Канонічна єдність з РПЦ перетворилася на ярлик на легальну церковну діяльність, і цей ярлик – в руках відвертих циніків і нікчем, які встановлюють для його продовження свої правила, вельми далекі від євангельських принципів. Що з цим перевертнем робити далі – вирішувати тільки УПЦ. Повертаємося до старого доброго вибору, описаного на початку статті.
Отже, Рубікон перейдено. У українців і росіян як спільнот виявився різний больовий поріг, різне сприйняття того, що таке насильство, свобода, Батьківщина, любов, віра. Що таке Бог, зрештою. Про те, що це єдиний народ, вже не може бути й мови. Але є одна надія на те, що Церкви в Україні зроблять правильні висновки з чужих помилок і не будуть витрачати свою енергію на підтримку міфологічних і нав’язаних цінностей, які насправді обертаються великою бідою. А за причетність до вибору кесаря – розплата за подвійним тарифом. І часто на століття.
Джерело: risu.ua