Тема, яку підняла в статті Катерина Щоткіна «Вірус політизму», настільки важлива і непроста, що на неї неможливо не відгукнутися. Мені б хотілося подивитися на проблему з іншого боку і зрозуміти, у чому користь такої форми церковного устрою як автокефалія.
Так, першоапостольським громадам не було потреби ні ділитися, ні об’єднуватись за адміністративною ознакою. Вони були абсолютно вільні як у своїй відокремленості один від одного, так і у своїй єдності. І те, й інше було наслідком їхнього перебування в Ісусі Христі: де Дух Господній, там свобода, до свободи покликані ви, браття. Саме ця свобода у Христі в першу чергу дарує людям почуття міри та відповідальність перед ближнім. «Хто хоче бути першим – нехай буде всім слугою». І чим більше прав дає Господь, тим більше відповідальності та обов’язків одночасно покладає. А що може бути більше права «в’язати та вирішувати»? Проте ті, кого цим правом наділяли, чудово розуміли, що воно є прямим наслідком пастирської харизми, дару священницького. А священничий дар безпосередньо ґрунтується на відповідності людини пастирським властивостям або обов’язку пастиря. Оскільки краще митрополита Сурозького Антонія (Блума) про це не скажеш, нагадаю його слова: «Пастирство не ремесло, не техніка, не керівництво, не владарювання, а таке ласкаве, жертовне служіння; пастирство не знає дня та ночі; немає такого моменту, коли людина не має права страждати, не має права бути в скруті, тому що пастирю настав час відпочивати або тому, що він зайнятий собою».
На жаль, період першої любові в Церкві закінчився вже через кілька поколінь християн після смерті Господа нашого Ісуса Христа. Пастирі, маючи авторитет, віддали владу адміністраторам. І в міру зростання претензії Церкви на вплив у суспільстві дедалі частіше виникала потреба у створенні формалізованого кодексу взаємин між членами Церкви. Так виникло канонічне право. Але якщо б дати апостолам та їхнім учням почитати деякі правила Вселенських соборів, можна припустити, що вони викликали б найбурхливішу реакцію. Наприклад, правило 5 Сьомого Вселенського собору про отримання єпископської, пресвітерської чи дияконської гідності за гроші з погляду так званого «чистого Євангелія» просто абсурдно саме тому, що священицька харизма не може бути куплена за гроші за замовчуванням. Однак святі отці вважали за необхідність формалізувати таке правило разом з покаранням за порушення.
І якщо ми порушуємо питання про те, що автокефалія є воля більш політична, ніж духовна, і відображає швидше нашу неповноцінність, ніж чесноти, то в такому разі однаково варто почати вирішувати дилему, як треба жити Церкві: за канонами чи благодаттю. За великим рахунком, загальне торжество канону говорить про те, що ми через свої недуги певною мірою повернулися під закон. Причому не в найкращій його формі. Бо закон іудейський діяв невідворотно, а канони, за влучним висловом о. Андрія Кураєва, всі шанобливо поцілували та поставили на поличку. І виходить, що сьогодні Церква існує ніби «у проміжку» між законом і благодаттю: і того не повною мірою, і іншого. І вони, не працюючи повноцінно та самодостатньо, одночасно один одного нейтралізують, знижуючи ефективність церковної місії.
Сьогодні рідко у когось викликає нерозуміння необхідність прийняття антибіотиків у процесі лікування. І хоча багато говориться про їх шкоду та масу побічних ефектів, їх поява викликана одним простим виявленим фактом: імунітет сьогоднішньої людини настільки ослаблений, що при пневмонії траволікування вже не допомагає. Так, хімічне вторгнення в організм саме по собі не є добром. Але якщо без нього людина опиняється на межі життя та смерті, то доводиться йти на компроміс, який і називається меншим злом. Так само гнів сам собою є гріх, проте існує гнів як реакція на спокусу. Та й Іван Ліствичник описує випадки, коли впадання в одну пристрасть могло служити «запобіжним заходом» для впадання в іншу пристрасть, більш тяжку. А порада відсікти руку, що спокушає тебе, чи не є «легалізацією» принципу «меншого зла»?
Так, спочатку поняття «меншого зла» було зовсім чуже апостолам. Вони були радикальні та безкомпромісні. Але не тільки до інших (згадаймо Ананію та Сапфіру!). А насамперед до самих себе. І щодо керівництва церковною громадою, то найбільш неприпустимим мотивом було владолюбство. «Князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами». Хто через сторіччя зміг уникнути спокуси владою над стадом Божим? Покажіть мені хоч одну таку громаду, яка змогла вирости в багатомільйонну церкву виключно завдяки своїй безкорисливій місії і чиї пастирі добрі покладали своє життя за овець уночі та вдень, жертвуючи навіть задоволенням своїх фізіологічних потреб у їжі, одязі, даху? Хто, присвячуючи своє життя служінню Церкви, до кінця в серці ніс слова апостола Павла, які він сказав у 2 Кор.6:4-10?
Закон кругообігу автокефалій у природі, здається, вже ніколи не залишиться у минулому. Спочатку розподіл Церков на незалежні помісні одиниці був пов’язаний з різними факторами, але всі ці фактори служили в ролі тих самих антибіотиків, що захищають ослаблений імунітет церковного організму від впливу агресивніших і небезпечніших вірусів – вірусів владолюбства та першості за тілом. Іншими словами, коли у Церкви-Матері виникала непереборна спокуса заповнити той самий географічний простір і тими ж методами, що використовувала «підшефну» державу, що розширюється, – одночасно активізувався й інтерферон, загострювалося прагнення того чи іншого народу відокремитися від нав’язливого заступництва «центру». Тобто прагнення автокефалії було зустрічною реакцією на зловживання Церквою-Матерью своїми правами. Так, у процесі прийому антибіотика гинула й корисна мікрофлора, але в цілому організм виживав і згодом відновлював свої здорові функції. Так не бувало, щоб одні мали лише обов’язки, інші – лише права. І дивно, що практично жодна Церква, яка отримала автокефалію в результаті боротьби, не знайшла в собі сили засвоїти урок і вчинити з ближнім не так, як свого часу вчинила її Мати.
Так часто буває й у житті. Жінки, які постраждали від несправедливих та владних свекрух, запекло борються за свою незалежність та право на повагу. Але як тільки самі стають свекрухами, не знаходять у собі сил вийти за межі нав’язаної ним парадигми стосунків і стають клоном своїх «гнобительок». Саме тому автокефалія та боротьба – поняття невід’ємні. Так, іноді автокефалія має на увазі лише політичні цілі. Але іноді виконує функції, що випереджають перетворення Церкви-Матері, що розрослася, на квазіімперію. І тому свідчить не про відхилення церковної громади від норми, а про спробу повернутися до цієї норми.
Так, за часів апостолів все було інакше. У Новому Завіті ми зустрічаємо послання до цілого ряду самостійних церков на території Греції: Коринфської, Ефеської, Філіппійської, Колоської та Фессалонікійської. Хіба самостійність цих церков базувалася на етнічному принципі? Ні, всі були греками. У кожної був свій єпископ-пресвітер (наприклад, Тимофій), і всі єпископи були рівними, і ніхто нікому не підкорявся. Апостол Павло виступав швидше як координатор і «спостережний орган», ніж прообраз патріарха. Отже, питання було лише у церковній чисельності та різниці у звичаях у межах однієї держави. Тобто, по-перше, кількісне зростання церкви може бути приводом до автономного управління її колишніх частин, а по-друге, першоапостольська практика ставить під сумнів канонічний принцип про неправильність існування двох паралельних юрисдикцій на одній державній території. Однак і ці громади примудрилися розділитися. За яким принципом? «Я Павлів», «Я Аполлосів», «Я Кіфін», «Я Христов». Ось який поділ більше турбував апостола. А не автономність керування. «…вийдіть з-поміж них і відокремтеся, говорить Господь, і не торкайтеся до нечистого, і Я прийму вас» (2 Кор.6:17). Тож не будь-яке відокремлення є свідченням недосконалості.
Але ми давно якісно не живемо життям першоапостольських громад, ось у чому річ. Хто з церковних ієрархів сьогодні згадує головний принцип першості в Церкві – бути всім слугою? Ті, хто цей апостольський завіт твердо зберігає у своєму серці, не можуть зрозуміти, що таке церковні диптихи і чому це так важливо – опинитися не на шостому, а на п’ятому місці. І чому через це треба в буквальному сенсі побитися і відкласти підготовку до Всеправославного собору? Тому вважати саме прагнення до автокефалії першопричиною політичного православ’я теж було б не зовсім коректно. Це скоріше реакція, а не першопричина.
У чому цілком погоджуся з Катериною Щоткіною, то це в тому, що будь-яка відповідь, будь-який самозахист повинні відповідати тій небезпеці, яку вони припиняють. Щоб результат не пішов далі за поставлені межі самооборони і не перетворився на імператив «Дракон помер! Хай живе Дракон!».
На жаль, нинішні відносини між Церквами вже вийшли за межі «конфедерації національних Церков». Небажання оптимізувати церковне управління шляхом надання окремим своїм частинам повної незалежності пов’язане, по-перше, з побоюваннями, що новостворену автокефалію при перших же труднощах її зростання «заманить» під свій омофор якийсь інший патріархат, тим самим порушивши «баланс сил» (абсурдне поняття з погляду апостолів, чи не так?). А по-друге, кожна помісна Церква претендує на статус «останнього хранителя істини», в душі вважаючи своїх колег за диптихом такими, що вже давно впали в єресі і відступили від істини. І тому в хід йде така нехитра логіка плоті як «що більше буде нас, істинних, тим менше буде єретиків». Зрозуміло, що про істинність у вигляді дотримання євангельських заповідей вже давно не йдеться. Корпоративна приналежність стала надійним маркером істинності. На цьому духовному суперництві, яке, втім, не заважає декларувати єдність у молитві та в Євхаристії, і ґрунтується та безвихідь, яка диктує сьогодні правила «гри в церкву». Чим запекліший захист формальної єдності – тим сильніше прагнення його розірвати тільки тому, що це не єдність Христова. А як відомо, все, що не від Бога, рано чи пізно руйнується. І відбувається боротьба. І з’являється нова автокефалія. І, на жаль, через століття історія повторюється. Коли у вигляді фарсу, а коли й у вигляді трагедії. А іноді все разом. Значить, хтось має зупинитись першим?
Джерело: risu.ua