Росії ні церковними, ні економічними, ні дипломатичними методами не вдасться сколотити свою альтернативну компанію прихильників «російського світу» в грецькому піку. Активізація фундаменталістських настроїв у Помісних Церквах рикошетом вдарить насамперед по самій РПЦ.
Російська православна церква пригрозила грандіозним розколом у Вселенському православ’ї, якщо патріарх Варфоломій визнає автокефалію української православної церкви. Раніше ми проаналізували ключові диспозиції в «грецькій партії» Помісних Церков, які можуть ухвалити чи не ухвалити рішення патріарха. Далі пропонується прогноз щодо проросійського блоку у Вселенському православ’ї.
Ця група церков – лише відображення політичного впливу свого часу Радянського Союзу на «братні республіки» у Східній Європі та країнах Близького Сходу. Однак у церковному відношенні цей вплив дуже хиткий і, швидше за все, недовговічний.
Антіохія. Антіохійська церква вважається частиною промосковського православного пулу, хоч і входить до так званої Пентархії – п’ятірки найдавніших патріархатів, заснованих Вселенськими соборами. Антіохійці, чиї парафії розташовані в країнах Близького арабського сходу ( Сирія, Ліван та Аравійський півострів), дуже залежні від РПЦ та її моральної та фінансової підтримки. Кафедральне місто (аналог столиці) патріархату – Дамаск. Як відомо, Сирія та Ліван ще з радянських часів входили до сфери впливу Росії, що наклало свій відбиток і на церковні уподобання. Проте русофілія Антіохії виникла задовго до радянського впливу у регіоні.
В Антіохійській церкві досить довго безроздільно панували грецькі єпископи, хоча паства та парафіяльне духовенство там не є етнічними греками. На рубежі XIX-XX ст. тут точилася напружена боротьба за подолання грецького впливу і просування на єпископські кафедри, і патріарший престол арабів. Панарабсько-фанаріотське протистояння закінчилося перемогою арабів, причому не без допомоги Росії та РПЦ. Це дало підстави церковним історикам заявляти, що «Антіохійський Патріархат завдячує Російській Православній Церкві та російському народові». Тому сьогодні Антіохійський патріархат стоїть осторонь греків і всіляко показує, що він сам по собі.
Але надто принизлива підпорядкованість Москві викликала внутрішню кризу в цій Церкві, розділивши її на два протиборчі рухи – «русі» (промосковська партія) і «антакі» (рух за повну самостійність і від греків, і від росіян). Незважаючи на тактичну перемогу «антакі», сьогодні, за патріарха Іоана Х, московський вплив переважив. Зв’язки Антіохії і Росії дуже великі, як через офіційні урядові контакти, і через неурядові на кшталт Імператорського православного палестинського товариства, очолюваного колишнім прем’єр-міністром РФ Сергієм Степашиним.
Антіохія підтримала демарш РПЦ у зв’язку із проведенням Всеправославного собору на Криті у 2016 році, і згодом на засіданні Синоду було вирішено відмовитись від рецепції (прийняття) всіх підсумкових документів Собору. Наполягає на ухваленні всіх рішень виключно консенсусом (тобто з правом вето, як в ООН).
Ситуацію ускладнює війна у Сирії. Паства Антіохійського патріархату політично поділена як на прихильників Башара Асада, так і на його супротивників. Це давало привід прогнозувати нейтральну позицію керівництва Церкви, щоб уникнути втрати частини пастви. Однак у квітні цього року Антіохія виступила на боці Асада, підписавши заяву, спрямовану проти антиасадівської коаліції (Німеччина, Велика Британія та Франція).
Козир для торгу, яким може скористатися Константинополь – вирішення конфлікту (або загроза його цілковитого заморожування) з Єрусалимським патріархатом через Катар (через що, власне, антиохійці і не поїхали на Крит). Оскільки Російська церква не має права апеляційної інстанції, всі важелі тут в руках виключно Константинополя, який, нагадаємо, потримав військову операцію турецького уряду на території Сирії «Оливкова гілка». Підтримка Туреччиною Катару в умовах економічної блокади останнього є дуже важливою, тому ключі від вирішення катарського конфлікту між Антіохією та Єрусалимом лежать не в Москві, а в Стамбулі. Попередньо симпатія Константинополя – на боці Антіохії.
Поки що недооцінений американський фактор впливу на дії Антіохії. Антіохійська Православна Архієпископія Північної Америки вважається дуже прогресивною та христоцентричною, причому вона створена шляхом перепідпорядкування арабських парафій з-під юрисдикції Російської церкви. Тактично дотримується поміркованих промосковських поглядів на сирійську війну. Через Катар центральне керівництво в Дамаску ультимативно змусило Американську Архієпископію піти в самоізоляцію та припинити свою участь у всіх міжправославних єпископських асамблеях, які є важливим регуляторним церковним органом у США. Однак оскільки українське питання безпосередньо Антіохію не торкається, з догматичної точки зору не є причиною для всеправославного конфлікту, немає підстав чекати на чергові демарші з боку американських антиохійців.
На початку червня на зустрічі з російською делегацією, яку очолює депутат Держдуми Дмитро Саблін, патріарх Антіохійський і всього Сходу Іоанн X висловив солідарність з РПЦ у питанні «церковного розколу в Україні». Очевидно, жестами солідарності все й закінчиться: визнання нової української автокефалії буде справою нешвидкою, проте до розриву відносин із Константинополем навряд чи дійде.
Прогноз: позиція нейтралітету із вираженням формального співчуття РПЦ.
Сербія. На перший погляд, це найвірніша союзниця РПЦ, яка охоче відгукнеться на її заклик здійснити публічний демарш у зв’язку з легалізацією української автокефалії. Тому сприяє багато чинників. Насамперед це тісні політичні зв’язки Сербії з Росією. Симпатії до Росії та Російської церкви справді не варто недооцінювати. Сербські четники навіть їздили воювати на Донбас проти України. Однак незаперечних публічних доказів, що Сербська церква їх благословляла на ці «ратні праці», поки що знайти не вдалося.
Больова точка Сербської Церкви – її розчленованість між новоствореними державами Балкан. У деяких із них здійснювати повноцінне церковне опікування дуже проблематично, як, наприклад, у Косові. Однак цю проблему фантомного болю сербського православ’я Росія вирішити вже не в змозі, крім висловлювання слів стурбованості та співчуття (що теж важливо, звісно). Має у своєму складі дві єпархії, які вимагають повної автокефалії – Македонії та Чорногорії.
На тлі цього бекграунду було зроблено дві заяви. Спочатку Архієрейський собор СПЦ висловив «повну солідарність і братню любов до мученицької Церкви-сестри в Україні, підданої грубому гонінню з боку нинішнього режиму в Києві». А в останніх числах травня глава СПЦ патріарх Іриней, який відвідав Росію, примудрився відзначитися войовничою антиукраїнською промовою відверто етнофілетичного характеру: «Зараз мученицька Українська Церква … оскверняється блюзнірством розкольників, насильством і кровопролиттям… Сербська Церква повністю підтримує єдність і цілісність Російської Православної Церкви і рішуче засуджує дії уніатів і розкольників, які роздирають хітон Христа біля купелі Київського Хрещення, продаючи свій народ ворогам віри… Кожен, хто допомагає українським розкольникам, є ворогом не тільки Російської Церкви і російського світу, але також і всіх православних слов’янських народів і всього православного світу».
Нота бене: ця промова була вимовлена у зв’язку зі здобуттям премії Міжнародного фонду єдності православних народів, яка в грошовому еквіваленті варіюється від 20 до 50 тис. доларів США. А за даними координатора групи «Інформаційний опір», керівника Центру військово-політичних досліджень, народного депутата Дмитра Тимчука, йдеться про 250 тис. дол. «благодійної допомоги» та обіцянку фінансування реставрації деяких об’єктів. Як кажуть, обійдемося без коментарів.
Проте, за інформацією відомого українського богослова архімандрита Кирила Говоруна, далеко не всі єпископи СПЦ задоволені такою войовничою риторикою свого предстоятеля. Адже сербський єпископат, особливо молодий, значною мірою здобув грецьку богословську освіту. І це передбачає деякі симпатії до грецької партії. Співвідношення між «русофілами» та «фанаріотами» становить приблизно 50/50. Отже, заява Архієрейського собору СПЦ на підтримку «гнаної УПЦ» – це ще не гарантія відходу сербів до Всеправославної Схизми. Не забуватимемо, що у 2016 р., незважаючи на сильну внутрішню боротьбу, Сербська церква все ж таки направила свою делегацію на Всеправославний Собор на Криті, не підтримавши демарш противників Собору, за яким стояла саме Московська патріархія. При цьому в кулуарах Собору сербські єпископи зробили низку заяв для ЗМІ на підтримку Москви. Мабуть, цієї тактики серби дотримуватимуться і надалі.
Від радикальних кроків Сербську церкву утримують як внутрішньоцерковні обставини, так і політичні.
Ключова політична обставина – націленість сербського керівництва на подолання болючих моральних наслідків завершення проекту «Великої Сербії» та повноцінну євроінтеграцію (зокрема, вступ до НАТО). У свою чергу, це вимагає зниження конфліктогенності церковного чинника на Балканах. Наразі основною перешкодою є невизнання незалежності Косова (на що не готова ні сербська влада, ні Церква).
Що ж до внутрішніх обставин, це насамперед активізація невизнаної церковної Македонії (Охридська архієпископія), яка від’єдналася від Сербської церкви ще 1967 р. Врегулюванням її канонічного статусу раптово перейнялася Болгарська церква, у чому аналітики побачили руку Москви. Проте Константинополь перехопив м’яч і вирішив зайнятися македонським питанням. Після поспішного демаршу Архієрейського собору СПЦ Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що бере під контроль розгляд звернення прем’єр-міністра Македонії щодо визнання автокефалії Церкви цієї держави. Не виключено, що Македонія може стати одним із елементів тиску Константинополя на Сербію в українському питанні (а в македонську проблему залучено ще й Грецію, яка блокує її вирішення, тому вона не буде простою).
5 червня Сербію відвідала делегація Константинопольського патріархату, за підсумками якої представники Вселенської патріархії подякували за теплу зустріч, а представники Сербської церкви – за встановлення тісніших відносин між цими двома Помісними Церквами. Отже, швидше за все, Сербська церква у разі розриву відносин між Москвою та Константинополем намагатиметься витримати нейтралітет, незважаючи на агресивні заяви свого Предстоятеля. Усі основні дискусії очікуються після надання Томосу Україні.
Прогноз: може йтися лише про відстрочення (або виставлення своїх умов) визнання нової української автокефалії, а не про відхід Сербської Церкви у Всеправославну схизму.
Болгарія. Зазвичай вважається союзником РПЦ. На Всеправославний собор на Криті у 2016 році болгарська делегація не поїхала на знак підтримки росіян. Вважається досить консервативною та богословською неактивною Церквою. Протягом деякого часу перебувала у стані внутрішнього розколу, викликаного спробою болгар переосмислити своє комуністичне минуле: тодішнього патріарха Максима було оголошено співробітником комуністичних спецслужб, а його обрання патріархом у 1971 р. ряд єпископів визнав неканонічним. Однак провести церковну декомунізацію в Болгарії не вдалося: спочатку було скликано Всеправославний собор, який підтримав патріарха Максима, а згодом підключилася держава – у «розкольників» було фізично відібрано храми і дозволено зареєструвати лише одну церкву православного віросповідання.
Нещодавно з подачі Москви Болгарська церква спробувала зіграти на чужому полі, обіцяючи Македонії вирішення питання канонічного визнання. Себе при цьому Болгарія називала «Матір’ю-Церквою» для Охридської архієпископії, що відокремилася від Сербської церкви ще 1967 р. Це викликало протест церковних Сербії, Еллади і Константинополя. Зрештою, Константинополь узяв і це питання під контроль, обіцявши зайнятися його вирішенням. Таким чином, Болгарія показала свою слабку здатність бути модератором у міжцерковних конфліктах. Статус веденого колеса змушує болгар робити поступки Москві, тим більше, що історично ця церква не схильна мати дружні стосунки з греками. Проте власний досвід запеклої боротьби з неканонічними (невизнаними) гілками свідчить, що Болгарській церкві не потрібні нові потрясіння, пов’язані з розривом євхаристичного спілкування з Константинополем.
На соборне рішення болгар може вплинути хвороба літнього патріарха Неофіта. Зрештою, поправки може внести геополітика. У березні 2018 року патріарх Московський та всієї Русі Кирил, перебуваючи з візитом у Болгарії, примудрився сильно образити господарів, грубо покритикувавши політичне керівництво країни. Мовляв, болгари почали забувати подвиг російського солдата на Балканах, приписали своє звільнення не Росії, а якимось каламутним фінам, українцям, полякам та литовцям. Ця безтактність схвилювала болгарське суспільство, політикум і церковне співтовариство.
Ситуацію ускладнюють відносини з ключовим сусідом – Туреччиною, яка навіть спробувала втрутитися у болгарські парламентські вибори 2017 р. На відміну від провалу з газопроводом «Південний потік» через Болгарію турецька альтернативна гілка має шанси бути побудованою. Болгарії немає сенсу відмовлятися від найближчого до неї газового хаба. Якщо питання з українською автокефалією радикально вирішене турецькою владою, Болгарія сім разів подумає, перш ніж один раз відрізати себе від світового православ’я, тим більше, що теоретично розкол не триватиме довго.
Прогноз: позиція очікування.
Грузія. З великою ймовірністю можна було б припускати, що саме ця Церква тактично стане на бік РПЦ. У 2016 році вона на знак солідарності з росіянами відмовилася приїхати на Всеправославний собор на Криті, а після його завершення видала ряд зросів, у яких всіляко критикувала ухвалені на соборі рішення. Хоча насправді всі рішення були заздалегідь підготовлені за участю Російської церкви. Грузинська церква дуже консервативна у багатьох питаннях (екуменізм, шлюби, календар), 1997 року вона вийшла із Всесвітньої ради церков.
Цікавий момент: Грузинська церква жодним чином не відреагувала на російсько-грузинську війну 2008 року, внаслідок якої вона втратила контроль над Південною Осетією. Раніше, 1992 року внаслідок грузино-абхазької війни з-під фактичної юрисдикції Грузинської церкви вийшла Абхазька єпархія. Але не варто звинувачувати Грузинську патріархію у байдужості до долі країни. Очевидно, що на неї було чинено сильний тиск із примусом до невтручання. Про це можна судити з коментаря тодішнього голови ВЗЦЗ РПЦ протоієрея Всеволода Чапліна: «Політичні рішення не визначають питання про церковні юрисдикції та сфери пастирської відповідальності. Ці питання повинні вирішуватись на канонічному полі під час діалогу між двома Церквами» .
Незважаючи на те, що Абхазія та Південна Осетія були визнані РФ окремими політичними суб’єктами, у церковному відношенні РПЦ не поспішає робити такий самий жест. Хоча обидві відторгнуті від ГПЦ єпархії дуже сподівалися перейти під омофор Російської церкви. Така шляхетність пояснюється просто: Грузинська церква підтримала Російську в українському питанні, навіть відмовившись від участі у святкуванні з нагоди 1020-річчя Хрещення Русі у Києві.
Абхазія досі живе без єпископа, хоча знаходиться під тісним протекторатом тієї ж Російської церкви. РПЦ, всіляко декларуючи свою відданість канонічній цілісності Грузинської церкви, в найближчому майбутньому не планує ставити туди єпископа, про якого просять абхази. Фактично це той гачок, на який було підвішено ГПЦ, розплачуючись підтримкою РПЦ в українському питанні. Втім, в Абхазії існує альтернативний церковний рух, ведений архімандритом Дорофеєм Дбаром, який неодноразово звертався до Вселенського патріарха з проханням про визнання автокефалії (Дбар упевнений, що для Абхазії Церква-Мати – Константинополь, а не Антіохія).
Аланська єпархія, зрештою, увійшла під юрисдикцію грецьких старостильників, що дало привід митрополиту Кирилу (майбутньому патріарху РПЦ) заявити буквально наступне: «І що ж виходить: з одного боку, російські солдати пролили кров за осетинський народ, за те, щоб захистити Південну Осетію, а з іншого боку, духовні лідери цієї країни перебувають у юрисдикції розкольницької церкви, яка головним своїм завданням ставить руйнування єдності Російської Православної Церкви. Але так не буває. Тому перше, що необхідно зробити, це, звичайно, вирішити питання з цією розкольницькою юрисдикцією».
Незважаючи на свої страхи, із визнанням української автокефалії Грузинська церква фактично нічого не втрачає. Сприяти поверненню Аланської та Абхазької єпархій під юрисдикцію ГПЦ Москва не може. Визнати бунтівників незалежними чи взяти офіційно під свій протекторат РПЦ теж не може: вона сама наполягала на тому, що в односторонньому порядку це робити неканонічно, і це не буде визнано Вселенським православ’ям. Якщо ж церковна Москва вирішить покарати Тбілісі за визнання української автокефалії анексією двох єпархій, то у стратегічній перспективі контроль за Тбілісі повністю втратиться. Крім того, Константинополь має повне право звинуватити Москву у подвійних стандартах та скористатися прецедентом.
Піти ж у розкол ГПЦ завадять два чинники: прагматизм та західництво молодого покоління грузинських єпископів та політична ситуація. Хоча етичне питання ставлення до російсько-грузинської війни було відкладено, для грузинського суспільства це дуже болісна рана. 23 травня у Страсбурзі в Європейському суді з прав людини грузинський уряд звинуватив Росію у військових злочинах, агресії, порушеннях прав людини під час війни у Грузії у 2008 році. Це означає неможливість для Грузинської церкви порвати із зовнішнім світом і опинитися в ізоляції під тотальним впливом церкви держави-агресора.
Ще одна точка розриву з Росією – визнання наприкінці травня Сирією незалежності Абхазії та Південної Осетії. У відповідь Грузія оголосила про розрив дипвідносин із Сирією. У церковному плані це може означати тертя з Антіохійською церквою, яка свого часу насилу визнала незалежність ГПЦ, а щодо Абхазії та Аланії зазнає фантомного болю як Церква-Мати (бо колись ці єпархії були автономіями саме у складі Антіохії). І розрив Грузинської церквою відносин із Константинополем означатиме цілковиту втрату будь-якої можливості на апеляцію у разі конфлікту як із Москвою, і з Дамаском.
Спікер українського парламенту Андрій Парубій, відвідавши Грузію наприкінці травня, зустрівся з патріархом Ілією ІІ та попросив його підтримки. На початку червня аналогічний візит здійснив голова ВЗЦЗ МП Іларіон Алфєєв, при цьому вся реакція ГПЦ вмістилася у дві тези: «це дуже складне питання, яке визначається канонічними нормами» і «позиція ГПЦ буде такою, як домовляться Церкви». Нещодавні гучні заяви члена Синоду ГПЦ митрополита Петре (Цаава) обнадіюють: «Моя особиста думка – Україна має мати незалежну церкву, вона не повинна згадувати у молитвах першого ієрарха країни-завойовника і не повинна перебувати у його церковному підпорядкуванні. Проте процесуально це питання розтягнеться в часі». Хоча очевидно, що самому Патріарху Іллі хотілося б іншого розвитку подій.
Прогноз: позиція вичікування, визнання української автокефалії може затягнутися.
Польща. З формального погляду Польська автокефалія – це прямий наслідок двох обставин: існування Київської митрополії та незалежності Польської держави. Фактично суб’єктність ПАПЦ ґрунтується на відокремленні частини Київської митрополії, частина якої, що залишилася, довгі роки продовжувала перебувати в московському полоні. Саме тому хотілося б елементарного розуміння поляків, що Україна сьогодні – це Польща 20-х років. Невизнання поляками української автокефалії означає публічно сумніватися у правомірності власної автокефалії. Це як пиляти гілку, на якій сидиш, що дуже ризиковано з погляду історичної перспективи.
Однак до останніх днів польське священноначалля виходило з вузько егоїстичних моментів. Достатньо згадати його реакцію на візити представників Київського патріархату до монастиря свв.Кирила та Мефодія в Уйковіце – під сильним тиском промосковського Києва монастир розформували, а на його керівництво наклали заборону. Іншими словами, ПАПЦ знаходиться в орбіті РПЦ так само, як ПНР була сателітом СРСР, і певного сенсу потребує своєї декомунізації.
На православні польсько-українські відносини накладає відбиток складний політичний чинник: досі не завершено процедур історичного примирення двох народів після серії взаємних етноцидів ХХ століття. Крім того, є ще один дестабілізуючий фактор – католицький: представники РКЦ польського походження неодноразово були помічені в агресивній риториці щодо України.
Проте, за іронією долі, митрополит Варшавський та всієї Польщі Сава (Грицуняк) – українець по крові. Саме українське походження зумовило віросповідання майбутнього глави ПАПЦ. Ставлення його з польською комуністичною владою було складним. У польській пресі стверджували, що митрополит довгий час був інформатором органів безпеки та носив псевдонім «Юрек». (Переклад у двох частинах тут і тут). Бекграунд важкий, проте судячи з того, що на даний момент митрополит є бригадним генералом Війська Польського і займається капеланською службою, «минуле – минуло» принаймні для Польської держави.
Богословська творчість глави ПАПЦ теж дуже суперечлива. Так, в одній із доповідей він стверджував, що «Російська церква пережила період татарського ярма», хоча на той момент Російської церкви як такої не існувало – це була Київська митрополія Константинополя. У цій же доповіді він робить таку заяву: «В даний час православний світ розділений через амбіції одних і національну байдужість інших, а іноді навіть ворожість. Православним Церквам бракує єдності, бракує елемента соборності. Результатом цього є розколи… Тим часом, ідея Церкви дуже зрозуміла: у кожній країні має бути одна Церква, один першоєрарх, який координує національні та мовні питання, що стосуються звичаїв і характерних для цього народу культури та традицій» .
Таким чином, не варто очікувати від Польської церкви якихось вершин вільнодумства в українському питанні. РПЦ у Польщі має своїх вірних спікерів на кшталт архієпископа Люблінського та Холмського Авеля (члена масонської ложі «Ротарі», до речі), які регулярно вибухають проросійськими коментарями. Однак, коли нещодавно до Польщі відвідували емісари РПЦ (від Вадима Новинського до митрополита Іларіона Алфєєва), митрополит Сава та польський єпископат повелися дуже стримано, у кулуарах висловлюючи навіть роздратування цією нав’язливістю.
Очевидно розуміючи майбутні незручності для нього та його Церкви після Томосу, не цілком поділяючи ідею української автокефалії без формального об’єднання всіх розділених гілок православ’я (sic!), Сава уникнув гучних провокаційних заяв. Наступна історія з собором архієпископів, на якому було нібито написано листа з повною підтримкою УПЦ МП та засудженням «розкольників» (яке чомусь ніхто не хоче оприлюднити), не проливає світла на стратегічну позицію ПАПЦ, але й не дозволяє зробити висновок про те, що ця Церква кинеться у вир з головою. А прогнозований сильний приплив до Польщі українських заробітчан із явно не проросійськими поглядами (а це – потенційна паства для ПАПЦ) допоможе зробити остаточний вибір. Тим більше, що переважну більшість православних віруючих у Польщі становлять саме українці.
Прогноз: позиція очікування з висловленням формального співчуття УПЦ МП.то: EPA/UPG
Чехія та Словаччина. Церква Чеських та Словацьких земель (ПЦНСЗ) посідає останнє, 14-те місце у Диптиху Православних Церков і має дуже складну історію. Парафії перебували в юрисдикції Константинополя, Сербської православної церкви і, нарешті, РПЦ як екзархат. Автокефалія, за спогадами митрополита Миколи (Ярушевича), продавлена Радою Міністрів СРСР, яка в секретній постанові від 30.01.1950 р. прямо задекларувала її необхідність. Автокефалія дарована РПЦ 23.11.1951 р., проте Константинополем не визнана аж до 27.08.1998 р. В ієрархічному плані ця юрисдикція стала полем бою різних сил, і вибори предстоятеля (а ним може стати як архієпископ Празький, так і архієпископ Пряшівський) регулярно супроводжувалися скандалами. Як ніде тут ми бачимо пряме зіткнення інтересів РПЦ та Константинополя. Наразі Церквою керує архієпископ Пряшівський Ростислав (Гонт).
30 травня Пряшів відвідали Леонід Кучма та Леонід Кравчук, лобіюючи українську автокефалію. У відповідь митрополит Ростислав заявив, що «будь-яке втручання з боку представників державної влади у питаннях релігії є неприйнятним у демократичному суспільстві. Розкол, викликаний людським егоїзмом, може бути вилікуваний лише через покаяння та повернення до Церкви. Перед наданням автокефалії мають бути дотримані певні умови, і при наданні зберігаються певні процедури. Нова автокефалія має бути результатом всеправославного консенсусу». У цій заяві проявилися всі ключові болючі точки самої Чеської церкви. Бо вона була створена з примусу радянської влади і проголошена РПЦ в односторонньому порядку, егоїстичні мотиви неодноразово трясли її єпископат, відсутність згоди на автокефалію з боку Константинополя понад 40 років (з 1951 по 1998 рр.) лежало важким тягарем.
Багаторічне невизнання з боку Константинополя спричинило сильний больовий синдром у цієї Церкви. Коли в 2011 р. Моспатріархія спробувала організувати святкування 60-річчя автокефалії ПЦЧСЗ, отриманої від РПЦ, Константинополь відреагував різко, пригрозивши анулювати своє визнання і викреслити цю Церкву з Диптиха (це означає її повернення в статус екзархату). Внаслідок цього тодішній глава цієї Церкви митрополит Христофор був вимушений вибачатися перед Вселенським престолом. Це означає, що чеська Церква не піде на відкриту конфронтацію з Константинополем. В її інтересах не втручатися в українські процеси і не створювати в собі додаткових тріщин і криз, обмежуючись ритуальними реверансами у бік необхідності дотримання канонів. Проте визнання української автокефалії може затягтися.
Прогноз: позиція очікування та нейтралітету з вираженням формальної підтримки РПЦ.
Короткі підсумки
Немає жодних догматичних (канонічних) підстав підтримувати Всеправославну схизму через українську автокефалію. Тим більше немає підстав порівнювати можливі міжцерковні розбіжності з розколом 1054 року, що був наслідком не лише догматичних суперечок через Filioque, а й династичних війн, для яких була важлива сакральна легалізація королівської влади європейських монархів.
Майже всі помісні Церкви час від часу з дрібніших питань розривають одне з одним євхаристичне спілкування, яке згодом відновлюється. Титулатура древніх патріархатів давно не враховує сучасних політичних та етнічних реальностей, що іноді призводить до локальних сутичок між ними. Проте наявність територіальних претензій одна до одної – ще не привід для глобального розколу (який може бути виправданий виключно догматичними розбіжностями).
Якщо ж Москва, вірна своїм загрозам піти в ізоляцію до всього світу, піде до кінця і здійснить такий крок, Вселенський престол має всі підстави просто визнати РПЦ схизматичною та неканонічною.
Немає сумнівів у тому, що Росії ні церковними, ні економічними, ні дипломатичними методами не вдасться сколотити свою альтернативну компанію прихильників «російського світу» в піку грецькому. Активізація фундаменталістських настроїв у Помісних Церквах рикошетом вдарить насамперед по самій РПЦ. Надія на всесилля компромату теж марна – у демократичному суспільстві, де перебуває більшість помісних Церков, вже звикли, що преса регулярно обговорює ті чи інші огріхи церковних лідерів.
Будь-яка спроба Москви узурпувати блокуючий «пакет акцій» може закінчитися переглядом з боку Константинополя легітимності всієї канонічної території РПЦ (яка часто збільшувалася за рахунок того самого Константинополя без його згоди та визнання з боку інших помісних Церков).
Проте Україна може зіткнутися із затягуванням процедури визнання своєї автокефалії. Історія новітніх автокефалій ХІХ-ХХ ст. свідчить, що це процес нешвидкий. Однак, якщо його локомотивом буде Константинополь, питання переформатування українського православ’я остаточно може вирішитися за кілька років.
Джерело: lb.ua