Російська православна церква (РПЦ) недвозначно погрозила: якщо патріарх Варфоломій таки дасть автокефалію Україні, у Вселенському православ’ї це рішення не буде визнане. І пригрозили чи не найбільшим розколом із часів 1054 року. І якщо раніше цей шантаж приносив свої плоди, то чи так зараз страшний біса, як його малює Москва?
Відомий вислів говорить: не варто починати війну, якщо немає впевненості, що після перемоги витрати будуть компенсовані.
Після сенсаційного оголошення про початок процесу визнання української автокефальної церкви Константинополем з боку Російської церкви пролунали недвозначні погрози: якщо Вселенський патріарх Варфоломій таки «легалізує розкольників», у Вселенському православ’ї це рішення не буде визнане. І пригрозили чи не найбільшим розколом із часів Великої Схізми 1054 року.
Священний Синод Вселенського патріархату прийняв звернення «церковної та світської влади України» до розгляду ще у квітні, далі процес йтиме у тісній координації з іншими Помісними Церквами. Обійти цю погоджувальну процедуру не вдасться. Помісні Церкви вже почали приймати делегації – як дипломатичні (українські та російські), так і церковні (від імені РПЦ колег об’їжджає митрополит Іларіон Алфєєв, від імені Константинополя – комісія у складі митрополита Пергамського Іоанна, Галльського Еммануїла та Смирнського Варфоломія).
Загроза розколу висіла над Константинополем дуже довго і до певного часу шантаж приносив свої плоди. Але чи такий жахливий чорт, як його малює Москва?
За вже сформованою типології вселенське православ’я умовно поділено на дві партії – грецьку (Константинополь, Александрія, Єрусалим, Кіпр, Еллада, Албанія) і російську (Антіохія, Грузія, Сербія, Болгарія, Польща та Чехія-Словаччина). Осібно стоїть Румунія, яку складно назвати прогрецькою, але й проросійською вона є ситуативно та декларативно. Чи можливий глобальний розкол цієї умовної лінії?
Прогнози в такому питанні, коли церковні ієрархи часто надходять нелінійно і непередбачувано – справа невдячна. Тим не менш, пройдемося по всіх Помісних Церквах, позначивши їх ключові диспозиції, які можуть впливати на прийняття ними рішення: підключитися до Великої Схизми або утриматися від радикальних рухів тіла за принципом «овчина вичинки не коштує».
Виключимо з огляду дві Церкви, які стоять на радикально протилежних позиціях – РПЦ та Константинополь (Вселенський престол): між ними справді можливий розрив євхаристичного спілкування, який триватиме максимум каденцію патріарха Московського.
Почнемо із грецької партії.
Александрія. Стародавня Церква, що входить до Пентархії (п’ять патріархатів, сторених на Вселенських соборах), відноситься до грецької партії. Оскільки канонічною територією Александрійського патріархату є Африка, у нього є величезний досвід нетрадиційного місіонерства серед місцевих племен, навіть літургії перекладені. Це певною мірою пом’якшує догматизм та ригоризм у церковному житті.
Проте патріарх Александрійський і всієї Африки Феодор II – відомий русофіл. Випускник Одеського державного університету (нині – Одеський національний університет) з 1985 по 1990 роки очолював одеське подвір’я Александрійського патріархату в РПЦ. З українського питання відомий своєю абсолютно проросійською позицією: «Українська церква є невід’ємною частиною Російської православної церкви».
І ще одна цитата: «Голова Александрійської церкви запевнив, що дуже добре знає Україну та має “дуже гарне уявлення про те, якими стимулами керуються люди, які намагаються сьогодні посіяти розбрат”». Така реакція пов’язана з особистим травматичним досвідом патріарха Феодора в Одесі, коли він був настоятелем подвір’я Александрійського патріархату в РПЦ. Якось, за його словами, до храму намагалися проникнути якісь небажані особи, і він цьому перешкодив фізично. Проте, можна зробити деякі висновки з естонської історії: всіляко підтримуючи Москву у конфлікті з Константинополем, східні патріархи не пішли на розрив євхаристичних відносин із останнім за компанію з РПЦ.
Незважаючи на видиму єдність патріархів Феодора II та Кирила, українське МЗС вирішило піти на прорив: 29 квітня в рамках візиту Павла Клімкіна до Єгипту відбулася його зустріч і з патріархом Александрійським. Обговорювалися зокрема й «гуманітарні питання», під якими можна припустити і церковні. Аналогічний візит 7 травня здійснив до патріарха Александрійськогго й митрополит Іларіон Алфєєв – з тим самим сухим резюме: «обговорено питання двосторонньої та загальноправославної взаємодії, міжконфесійних та міжрелігійних взаємин».
Александрійський патріарх (грек за походженням, що важливо!) неодноразово у своїх проповідях заявляв, що для його Церкви важлива підтримка видимої єдності Православ’я. А під час недавнього відвідування Афона в середині травня патріарх Феодор «висловив свою подяку своєму «Старшому братові» Святійшому Патріарху Вселенському Варфоломію». Очевидно, що вірність цим твердженням доведеться доводити практично.
Прогноз: на розрив євхаристичних відносин із Константинополем не піде, проте можливі різні протестні декларації з підтримкою РПЦ та небажанням визнавати українську автокефалію.
Єрусалим. Єрусалимський патріархат вважається найдавнішим, «Матір’ю всіх Церков-Матерів», проте традиційно його контролюють греки (весь єпископат – грецького походження). Вердикт Єрусалима не залежатиме виключно від позиції патріарха: сильний вплив у цій Церкві має її Синод, який часто перебуває в опозиції до свого Предстоятеля. Щоб зрозуміти, що може впливати на ухвалення рішення єпископатом Єрусалимського патріархату з українського питання, треба заглибитись у недавню історію.
У 2005 році Синод Єрусалимської Церкви більшістю голосів оголосив про недовіру тодішньому патріархові Іринеєві і звільнив його з посади. У провину відстороненому зараховувалися махінації з церковним майном. А треба сказати, що Єрусалимська патріархія є одним із найбільших власників церковної та комерційної нерухомості в Єрусалимі. Для врегулювання конфлікту Вселенський патріарх Варфоломій у Стамбулі скликав Всеправославний собор. Собор прийняв бік Синоду Єрусалимського патріархату, і Іриней вирушив у ув’язнення. Таким чином, нинішній предстоятель цієї Церкви своєю посадою завдячує Вселенському патріарху Варфоломію.
Однак на цьому історія не закінчилася: вже сьогодні нинішнього главу Єрусалимського патріархату Феофіла ІІІ фактично звинувачують у тому самому злочині, що й його попередника. У грецькій пресі це називається «священною громадянською війною». Члени Синоду знову готові порушити питання про усунення патріарха, замішаного, на їхню думку, у махінаціях з нерухомістю. Проте визнати таке усунення може лише новий Всеправославний собор, скликаний Вселенським патріархом. Тим більше що в анамнезі цього патріархату конфлікт із іншою східною церквою – Антіохійською за Катар, врегулювання якого теж у руках Константинополя.
Коло замкнулося: патріарх Феофіл не має жодних резонів воювати з Константинополем через Україну.
Окрім іншого, згадаймо слова самого Феофіла ІІІ, який засуджує «українських розкольників»: «Єдність Церкви – це дар Святого Духа, і ми покликані берегти її та зміцнювати. Руйнування цієї єдності є тяжким злочином… Недаремно святі отці нагадують нам, що руйнування єдності Церкви, розкол – це найтяжчий гріх» . І оскільки рішення про перезід в розкол патріарх Єрусалимський не може прийняти одноосібно, в обхід Синоду, можна очікувати стриманої позиції всієї Церкви.
Свого часу Феофілу приписували цілком «русофобські» заяви: «Ми жили добре і мирно, поки тут (в Єрусалимі) не з’явився Порфирій Успенський (засновник Російської духовної місії). Він, може, свята людина, але він отруїв наше життя отрутою націоналізму. З часу імператриці Катерини для Росії головне – не Балкани, саме Єрусалим. З того часу нічого не змінилося. Росія робить тут культурну та політичну агресію». Також саме Феофіл приїжджав до України на запрошення церковних меценатів-політиків, не погодивши свій візит із патріархом Кирилом.
Стриманий оптимізм вселяють і релізи про зустріч патріарха Феофіла зі спікером українського парламенту Андрієм Парубієм, що відбулася 31 травня. Патріарх, виділивши на переговори за зачиненими дверима півтори години, після закінчення ритуально заявив, що переплетення політики та релігії – критична проблема, хоча це явище і існує. Але цікаво не це, а його реакція на подароване йому пасхальне яйце-писанку: «Треба розбити яйце, щоб із нього народилося нове життя». За словами Парубія, патріарх Феофіл визнав, що «всі православні народи мають право на свою автокефалію».
Прогноз : від розриву євхаристичних відносин із Константинополем утримаються, проте визнання автокефалії може затягтися.
Кіпр. Кіпрська архієпископія історично відноситься до прогрецької партії у Вселенському православ’ї, проте на її нинішній дискурс накладаються політичні обставини. З 1974 року острів Кіпр поділено на грецьку та турецьку зони внаслідок операції турецьких військ «Атілла», яку греки називають окупацією. В результаті виникла невизнана держава Північний Кіпр, контрольований Туреччиною, на території якої Кіпрська Церква має дуже обмежені права (наприклад, служби у храмах можна проводити лише на великі православні свята Великдень, Різдво та Трійцю). Хоча обставини, що викликали окупацію Кіпру турками, пішли в минуле, сторони досі не можуть дійти згоди про спільне управління островом.
Немає потреби говорити, що активним учасником кіпрського врегулювання (а точніше, неврегулювання) є російська дипломатія. Турки скаржаться, що саме греки «зарубали» ідею конфедерації, схвалену ООН (так званий план Кофі Аннана – федеративний, двообщинний та двозональний державний устрій), причому за низкою джерел зрозуміло, що за непоступливістю греків стоїть Росія. Економічно Кіпр вважається кишеньковим офшором російських капіталів (які почали блокувати і тут), туристична сфера також орієнтована російських гостей.
Але в церковному плані поки що не варто поспішати з висновками, що Кіпрська церква в кишені Російської. Гроші грошима, а історичне коріння нікуди не дінеш. 1950 року на Кіпрі пройшов неофіційний референдум про приєднання до Греції. Цей рух «грецьких співвітчизників» (що виник ще у ХІХ столітті) називається енозисом. Референдум, за підсумками якого майже 96% кіпріотів висловилися за приєднання, проходив у православних храмах. Енозіс свого часу і був однією з причин повстання турків-кіпріотів, що закінчилося створенням Північного Кіпру як антидоту прогрецької ірреденті.
Інакше кажучи, попри російський гаманець, серцем Кіпр стійко належить до еллінського світу. Також не варто забувати, що саме Кіпр у 2011 р. порушив питання про те, що саме ця Церква має посідати в Діптиху те місце, яке нині займає Російська – п’яте, зважаючи на давність виникнення: «Росіяни прийняли православ’я у Х ст., ми – протягом І-го століття. Наша Церква давніша за Російську Церкву на тисячу років. Ми просимо поставитися до нас з повагою. Ми вважаємо, що ми маємо посісти п’яте місце».
З усього цього випливає, що в критичний момент церковний Кіпр приєднається до грецького консенсусу, а не проросійського.
У зв’язку з українським питанням слід зазначити три обставини. Перше: саме архієпископ Кіпрський Хризостом ІІ звинуватив РПЦ в етнофілетизмі, коли та оголосила про своє рішення ігнорувати Всеправославний собор у 2016 р ., який проводить Вселенський патріарх. Як відомо, однією з причин демаршу РПЦ було саме українське питання: росіяни настільки злякалися, що це питання хтось порушить у рамках собору, що досить ганебно втекли з поля бою і потягли за собою ще три Церкви.
Друга обставина: 27 квітня глава кіпрського МЗС Нікос Христодуліс зустрічався із главою російського МЗС Сергієм Лавровим. У кіпрських ЗМІ пройшла інформація, що на зустрічі «також може обговорюватися рішення Вселенського Патріархату розпочати консультації, щоб надати автокефалію Українській Церкві, яка рішуче виступає проти Росії».
За підсумками зустрічі Лаврова та Христодуліса росіяни зробили прозорий натяк, що вони можуть вирішити політичну проблему Кіпру (спойлер – ні, не можуть), користуючись своїм нібито великим впливом на президента Туреччини Ердогана. В обмін на послугу, очевидно, пропонується, зокрема, й невизнання української автокефалії.
Однак навіть далеким від дипломатії людям зрозуміло, що відмова від «плану Кофі Аннана» спричинить лише додаткову напругу у відносинах Росії та Туреччини. Які і так вже можна описати у вигляді синусоїди – навіть Всеправославний собор було перенесено зі Стамбула на Крит через напругу у російсько-турецьких відносинах.
З усього цього випливає один простий висновок: спроба російського МЗС встромити українське церковне питання у проблему врегулювання статусу Північного Кіпру для самих росіян закінчиться класичним пострілом собі в ногу.
5 травня у Нікосії відбулася зустріч голови ВЗЦЗ МП митрополита Іларіона Алфєєва з главою Кіпрської Церкви Хризостомом ІІ, проте, судячи з вкрай сухого пост-релізу служби комунікації ВЗЦЗ МП, схилити кіпріотів до радикальних вчинків російської делегації не вдалося.
Прогноз: позиція нейтралітету.
Еллада. Елладська Православна Церква – найближчий багаторічний союзник Константинополя, який входить до грецького пулу, незважаючи на складні відносини між Церквами у минулому. Невипадково саме до Афін зачастили делегації всіх мастей для переконання церковного керівництва у своїй правоті щодо української автокефалії. Спочатку візит здійснила делегація Константинопольського патріархату.
Константинополь попросив Елладу визнати нового київського предстоятеля, коли його буде обрано. У відповідь глава Елладської Церкви архієпископ Ієронім «висловив нейтральне ставлення до цього питання, наголосивши, що ця проблема є дуже значною і що рішення про позицію Елладської Православної Церкви щодо неї мало б бути прийняте на Архієрейському Соборі в жовтні». Можна припустити, що саме восени із цього Архієрейського собору розпочнеться старт процедури рецепції української автокефалії. Раніше вердикту Еллади від інших Церков очікувати на реакцію не варто.
Наприкінці травня з главою Елладської Церкви зустрівся посол США в Афінах Джеффрі Пайєтт (він же – колишній посол в Україні). Йшлося про Україну та Македонію. Зважаючи на все, з Україною складеться набагато простіше, ніж з Македонією, хоча деякий час вважалося, що обидва ці питання можуть піти в пакеті. Наразі Грецію стрясають акції протестів проти закріплення за Македонією цієї назви, яка вважається частиною історичної Еллади. У цих протестах безпосередньо бере участь і Елладська Церква, яка блокує будь-які домовленості, в яких фігурує назва «Македонія». Об’єктивно кажучи, македонський кейс ризикує затягнутися на триваліший період, що, у свою чергу, полегшує вирішення українського питання.
4 червня до Греції прибув сам Вселенський патріарх, який обговорював, зокрема, українське питання не лише з керівництвом Елладської церкви, а й із грецьким політикумом. Очевидно, йшлося про необхідність підтримки загальноцерковної єдності. Судячи з релізів грецьких ЗМІ, під час переговорів у сторін жодних заперечень не виникло.
Ситуацію кинулися рятувати (а точніше – псувати) російські політики, які ні багато, ні мало взяли участь у засіданні Синоду Елладської Церкви, що відбулося 8 червня. «Як зазначив депутат Держдуми Сергій Гаврилов, серед питань, що обговорювалися, була проблема збереження єдності церкви, недопущення поширення «українського сценарію» православного внутрішньоцерковного розколу». Таким чином, можна припустити, яку технологію залякування грецьких ієрархів обрали росіяни: за аналогією з «експортом кольорових революцій» нібито існує «український сценарій» активізації всіх автокефалій, що дрімають, у всіх православних Церквах.
На даному етапі керівництво Елладської Церкви наполягає на тому, що визнання української автокефалії має супроводжуватись церковним консенсусом усередині самої України. Але, як відомо, це практично неможливо через вкрай непоступливу позицію керівництва УПЦ Московського патріархату, яке не бажає позбавлятися монопольного становища.
На останній зустрічі в Афінах з Іларіоном Алфєєвим глава Елладської церкви архієпископ Ієронім зауважив: «Ми зупинилися на тому, що слідкуватимемо за розвитком подій, щоб висловити чи ні свою згоду. Бажаємо просвітити понад ВСІМ, хто, НА ВІДМІННІСТЬ ВІД НАС, НАДІЛЕНИЙ ВЕЛИКИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ, нехай буде результат на благо всієї Церкви».
Можна припустити, що мають на увазі таке. Томос 1850 р., що надає автокефалію Елладської церкви від імені Константинополя, говорить: «у разі церковних справ, що вимагають спільного розгляду та взаємного сприяння кращому улаштуванню та утвердженню Православної Церкви, належить, щоб еллінський Священний Синод звертався до Вселенського Патріарха та Священного Синоду, що перебуває при ньому». Таким чином, Еллада не прийматиме жодних агресивно антиконстантинопольських рішень.
Прогноз: Загроза підтримки РПЦ нульова; визнання української автокефалії може статися безболісним.Фото: Новини Донбасу
Албанія. Албанська православна церква була утворена 1929 року шляхом самопроголошення незалежності від Константинопольського патріархату. Через кілька років (1937 р.) Константинополь дарував Томос про автокефалію, в якому, проте, були прописані дві важливі умови: святе миро албанці отримують від Константинополя і всі конфліктні питання і непорозуміння, що стосуються умов і юрисдикції автокефальних Церков, вирішуються виключно через Вселенський престол.
Мироваріння у православ’ї – один із маркерів самостійності Церкви. З погляду РПЦ це прерогатива будь-якої автокефальної церкви, а не монополія Константинополя. Однак у випадку Албанської церкви очевидно, що всі ниточки ведуть на Фанар. І тим більше це стосується проблем з юрисдикцією інших Церков.
Глава Албанської церкви – грек, колишній єпископ Елладської і Александрійської церков Анастасій (Яннулатос). Як сказав сам архієпископ Анастасій, «я приїхав до Албанії не за власним вибором. Цю місію на мене поклала Церква, а саме – Вселенський патріархат».
Таким чином, Албанська церква сьогодні є значною мірою грецьким проектом, і завдяки спільним зусиллям Елладської та Константинопольської церков православ’я в Албанії було відновлено практично з нуля. Фінансували це відновлення православні греки Греції та США. На сьогоднішній день до Албанської церкви за різними даними належать від 500 до 700 тис. віруючих як в Албанії, так і за її межами. Надії РПЦ на те, що церковна Тирана приєднається до московської авантюри відходу в розкол, фактично нульові.
Нещодавній візит патріарха Кирила до цієї країни нічого не змінив. У грецькій пресі цитувалися слова Анастасія, звернені до патріарха Кирила, про те, що в православному світі першість залежить не від могутності держави або її економіки, або якихось інших факторів, важливих у секулярному світі, а лише від безкорисливого кохання. І що Церква має шукати будь-які шляхи для збереження єдності, а не підстав для розколів.
Прогноз: у розкол із РПЦ не піде, є ймовірність визнання української автокефалії у короткостроковій перспективі.
Румунія. Румунська Церква не належить до прогрецького блоку, однак є причини саме нею завершити цю частину огляду. Ситуацію у цій сусідній з Україною країні можна назвати діалектичною. З одного боку, ЗМІ дорікають главі Румунської православної Церкви патріарху Даниїлу угідливим ставленням до РПЦ і патріарха Кирила. Даниїл поїхав у грудні 2017 р. на святкування сторіччя відновлення російського патріаршества, де зробив достатньо заяв проти можливої української автокефалії. Це можна пояснити давньою дружбою з нинішнім патріархом Кирилом, а також закидами румунських ЗМІ у співпраці майбутнього румунського патріарха з румунськими спецслужбами «Секурітате»: регулярні закордонні вояжі в період тотальних обмежень за часів Чаушеску давали багато приводів для підозр.
Однак у патріарха Даниїла є достатньо точок зіткнення і з Вселенським патріархом Варфоломієм на ґрунті екуменізму: у 1980-1988 роках він викладав в Екуменічному Інституті в Босе (Швейцарія), а з 1986 по 1988 р. працював там заступником директора.
З іншого боку, дружба дружбою, а тютюнок нарізно. Румунська Церква вже тривалий час веде досить активну (якщо не сказати агресивну) політику розширення своєї присутності на теренах інших церков. Зокрема це стосується й Молдови, яку РПЦ вважає своєю канонічною територією. Попри протести РПЦ, там існує Бессарабська митрополія Румунської Церкви, що викликає регулярний обмін «любовами» між представниками цих Церков. Тільки, здавалося, патріарх Даниїл задекларував повну підтримку РПЦ в українському питанні, як тут же «всадив ніж у спину». 24 травня 2018 року відбулося засідання Синоду Румунської Церкви, де було обрано єпископів на вакантні кафедри для Бессарабської митрополії в Молдові. Це сталося через 6 днів після візиту митрополита Іларіона Алфєєва до Бухареста, де російський ієрарх намагався вибити у румунського предстоятеля потрібне рішення щодо українського питання.
Але в тому й річ, що обидва кейси – і український, і молдавський, – пов’язані між собою. Засудження створення в Україні паралельної юрисдикції автоматично спричиняє Румунії демонтаж власної паралельної структури в Молдові. А на Молдову Румунська Церква має стратегічні плани. Раніше, у березні 2018 р. патріарх Даниїл оприлюднив послання, в якому чітко заявив про ставлення своєї Церкви до переговорів про об’єднання Румунії та Молдови: «Румунський Патріархат фактично є першою установою, яка розпочне церковне возз’єднання Бессарабії з Румунією» .
Розуміючи неминучість розширення румунського впливу в Молдові та щоб уникнути прямої конфронтації, Синод Православної Церкви Молдови (РПЦ) від 13 червня 2018 р. запропонував «міжцерковний діалог» з Румунською православною церквою, в якому має бути вирішене питання « делімітації юрисдикції двох православних церковних одиниць, що перебувають у конфронтації за критеріями, відмінними від богословських». Відмінне формулювання для ситуації із двома паралельними канонічними юрисдикціями!
З усього цього російські церковні аналітики зробили дуже невтішний для РПЦ висновок: з великою ймовірністю Румунська Церква в українському питанні підтримає Константинополь. Бо румунам знадобиться підтримка (або як мінімум невтручання) Стамбула в її власних територіальних конфліктах з іншими помісними церквами: Єрусалимської через будівництво храмового комплексу в Єрихоні (через що обидві Церкви на два роки вже переривали між собою євхаристійне спілкування, але згодом дійшли згоди), Сербської через експансію румунів в області Банат на території Сербії, і Російської через Молдову. За великим рахунком, Румунська Церква – одна з вигодонабувачів ослаблення РПЦ і визнання української автокефалії.
Прогноз: у розкол із РПЦ не піде, українську автокефалію визнає досить швидко.
Як бачимо, у грецькій партії у разі визнання української автокефалії не станеться жодних непередбачених подій. Ніхто не викидатиме коліна і йтиме в радикальну опозицію до Константинополя. Втім, можливі розбіжності, пов’язані з недосконалістю самої технології оголошення новітніх автокефалій. Однак удосконалення цього механізму – питання загальноцерковної дискусії, а не ультиматумів
Джерело: lb.ua